Українські Великодні звичаї та... звичайне хуліганство

Сьогодні важко розібрати, коли і за яких обставин виникли Великодні обряди. Серед них в першу чергу можемо виокремити гаївки та їх різновиди, великодні забави.

Гаївки-Вородаль
Гаївки у християнській традиції втілюють радість Христового Воскресіння та весни. Хоч, на відміну від Різдвяних колядок та щедрівок, які є християнського змісту, гаївки відзначаються світським характером, у них є “прошита” радість від Великодня. Для прикладу, одна із них, записана автором цих рядків на Старо-Самбірщині:
“Красна Марусейка
Грядойку копала.
Вже Христос, вже й Воскрес,
Грядойку копала.

Грядойку копала,
Рутойку садила
Вже Христос...”
і далі подібно.
Варто зазначити, що цей різновид пісенного жанру у гірській частині Старо-Самбірщини гаївками не називають. Коли закликають на Великдень збиратися біля церкви, то кажуть: ”Ходім кликати Вородалю”. Цей звичай вартує окремого дослідження, на думку автора цих рядків “Вородаль” походить від “Володарь”. Приблизно така ж гра слів: “говорити” - “вогорити”. Беручи до уваги, що в регіоні, про який іде мова, практично, усі свята позбулися слідів язичництва, то можна переконливо вважати, що на Великдень молодь збиралася, щоб “кликати” Володаря Всесвіту, просити Його про підтримку у житті, водночас, радіючи Його Воскресінню. Гурт хлопців та дівчат збирався у коло й співав - “кликав Вородалю”, ті співанки мали подібні один до одного куплети, тобто, йшли також “колом”:
“Кувала зозуля
Я в зіллю, я в зіллю,
Де ся молоденька
Подію, подію.

Пішла би-м до тата -
Не маю, не маю,
Бідна головонька
В тім краю, в тім краю.

Кувала зозуля...

Пішла би-м до мами...”

Діти в той час хвалилися писанками - чия краща...
Разом з дівчатами в гурті були й хлопці, вони дзвонили на дзвіниці дзвонами, забавлялися й салютували з нагоди Празника. Для цього мали саморобні пристрої - муздіри, стріляти-салютувати могли й іншим пристосуванням - від самопалів, до банок з карбідом. Цим наражалися на небезпеку, траплялися й трагічні випадки. Це означає, що добрі традиції інколи можуть бути викривлені, мати навіть хуліганський відтінок.
Обливаний понеділок
Обливати когось або самого себе водою на Великодньому тижні - стародавній звичай, що пов’язаний з весняним очищенням. Використовували найчастіше свячену воду, домішуючи пахощі - на Закарпатті та Івано-Франківщині й досі так обливаються. Звичай обливання існує або донедавна існував і в інших європейських народів.
Однак цю традицію сьогодні довели до абсурду. Одна справа, коли люди легенько кроплять одне одного водою, інша - нахабство, в яке часто перетворюється обливання. Великодній Понеділок - велике свято, люди одягнені у вишиванки чи інший святковий одяг, а тут якісь лобуряки з ніг до голови обливають їх водою. Інколи це схоже на полювання: виходить ватага і нікому проходу не дає. Та найбільше дивують дорослі чоловіки, котрі просто з автівок з диким реготом обливають перехожих з плящин...
Той, хто облив, регоче, а кого облили - мерзне і лається... Людина може застудитися, чи, просто, замість свята мати зіпсовані нерви й зіпсований одяг. При цьому, якщо обливальники виходять навіть за всі рамки пристойності, кликати правоохоронців марно - бо то ж свято таке... Хоча насправді, коли на людину виливають відро води в прохолодний день - то вже не свято, а злісне хуліганство...
Василь КИРИЛИЧ