Ми - воїни Христові!

Життя летить стрімко-стрімко, підминаючи під себе слабших, вивищуючи сильніших. Мова йде про світське життя. Ті, хто живе у вірі - сильні завжди. Хто від неї відступає - падають під ноги світської “кінноти”.

Рік тому, на празник святого Димитрія, у капличці правовірних християн у Дрогобичі правилася перша Служба Божа. Відтоді чисельно виросла парафія Церкви Різдва Христового, а парафіяни укріпилися у вірі.
Факт появи “незапланованої” каплички на вулиці Копистянського у Дрогобичі викликав, зрозуміло, замішання серед місцевого священства УГКЦ. Отці усіляко провокували (й далі провокують!) конфлікти між спільнотою УПГКЦ та сусідами обійстя, де збудована каплиця, між членами сімей та родинами парафіян, між вірними УПГКЦ взагалі та державними органами місцевого самоврядування й міліцією...
Впродовж жовтня цього року парафіяни Церкви Різдва Христового проводили у Дрогобичі молитовні акції-протести. Їх мета: молитва за Україну й українців, а також засвідчення того, що правовірні християни - не поодинокі люди чи “групка збаламучених людей”, як це дехто намагається їх виставити, а доволі велика спільнота воїнів Христових, яка відстоює правдиву віру в Живого Бога, має на це право від Самого Господа, бо “де двоє в Ім’я моє, там і Я серед них”, сказав Христос. Сформована спільнота бажає мати також державну реєстрацію, оскільки суспільство побудоване так, що поза державними законами жити неможливо.
Проте, право спільноти вільно сповідувати свою віру, гарантоване Конституцією України, у нашій державі вперто ігнорується. Зареєструвати церковну громаду не вдається уже кілька років, крім того виникли труднощі з узаконенням збудованої каплички у Дрогобичі. Для цього вигадуються будь-які причини: то в документі щось не так, то не в такій послідовності (місцева та державна реєстрація) витримана процедура.
Постійні перешкоди чиняться також  на “місцевому рівні”: при спробі купити у сусіда землю з половиною старої хати, що виставлені на продаж, спротив при бажанні оформити купівлю-продаж чинить дрогобицьке БТІ, знаходячи невмотивовані причини. Якщо на державному рівні у цьому простежується діло рук чинної ієрархії УГКЦ, про що обмовилися у Державному комітеті у справах національностей та релігій, то на місцевому рівні на перешкоді стоїть священство, намовляючи при цьому на вороже ставлення до вірних УПГКЦ своїх парафіян.
Відразу після подій у Чорткові Тернопільської області, де побили віруючих та сестер контемплятивного монастиря, створеного Андеєм Шептицьким ще у 1925 році, група вірних УПГКЦ вирушила до столиці, аби перед відповідними органами й організаціями висловити свій протест проти утисків свободи совісті в Україні, права на віросповідування, а також зустрітися з головою Держкомнацрелігій Юрієм Богуцьким. Після розмови з Богуцьким віруючі й представники духівництва УПГКЦ обійшли чи не всі державні установи, які так чи інакше причетні до релігійного життя в Україні, де залишили письмові вимоги про реєстрацію церкви та порушення права на вільне віросповідання.
Варто зазначити, що утиски членів спільноти УПГКЦ лише гартують християн. До дрогобицької та до інших спільнот прибувають щораз нові віруючі люди, вони приходять за покликом серця, а не з якихось інших міркувань - крім глибокої віри та щоденних молитов у каплицях правовірних греко-католиків нема чогось звично привабливого - ані високих бань з позолоченими хрестами, ані гучних дзвонів. “Я йду на Службу до Святої Трійці, - говорив мені якось приятель. - Там мене надихають фрески, високі склепіння”. “А я йду до своєї скромної каплички, - кажу йому. - Мене надихає присутній у ній Святий Дух”.
Після жовтневих молитовних акцій багато членів дрогобицької християнської спільноти - парафіян Церкви Різдва Христового відчули за спинами “холодок” від своїх знайомих, навіть тих, що називалися друзями. Відчув їх і автор цих рядків, ступінь ненависті декого з них переходила межі пристойного: в обліковому запису соціальних мереж фейсбука та твіттера появилися, м’яко кажучи, некоректні коментарі до інфонформації про ті чи інші події з життя християн, відчулося вороже ставлення при спілкування на вулиці, або й просто - відвертання. Інші ж приятелі чи просто знайомі, навпаки, лояльно поставилися до такої активності правовірних греко-католиків у Дрогобичі, дехто підтримав й долучився до спільноти.
Попри всі труднощі, що виникають на тернистому шляху до Бога, попри обпльовування ненависниками та колишніми друзями, що повідверталися, радісно усвідомлювати, що йдеш правильною дорогою, бо дорога ця до Господа. То ж, маєш соромитися тим, що не підеш з друзями на “сто грам”, чи радіти, що навернувся й покинув згубні звички? Маєш сумувати, що втратив старих друзів, чи тішитися, що знайшов нових? Маєш плакати від того, що хтось плюне у твій бік, чи радіти, що принижений за Христа?
Василь КИРИЛИЧ