Обережно: безликий українець!

Типаж безликого українця проявляється в особливих ситуаціях: громадських ініціативах, народних рухах тощо. Його ідеологія: “моя хата скраю”.

Підіймаючи Україну з багна, в якому вона вовтузилася у роки чи, навіть, віки окупації, наш народ знову і знову опускав її в ще більшу багнюку. Причина: у країні вироджується тип морально й духовно сильної людини, українця, здатного мислити власним розумом, приклякати перед силою Духа, а не нагинатися перед чиєюсь фізичною міццю. Кожне українське відродження переходить у виродження нації, і пусту графу у паспорті про національність скоро можна буде заповнити новим словосполученням: безликий українець. Такий українець стає харчом для бездуховних аморальних зайд чи своїх доморощених “піклунів”. І не важливо, у що одягнені “піклуни” - у суддівську мантію, генеральський мундир, суперфасоновий костюм відомого модельєра чи священичу рясу - вони для безликого українця є тими, про кого той ладен говорити пошепки, аби не порушити спокою розміреного життя, аби не втратити й того, чим хіба може похвалитися - “хати з краю”.
Пригадую, як в останні роки радянської системи з’явилися перші сміливці, що не побоялися прилюдно виступили проти зла, яке коїла тодішня партійна верхівка; ці відчайдухи уже називали речі своїми іменами, не побоялися вказати на потребу зміни влади. І що? Було багато таких, хто дивився на тих смільчаків, як на диваків, навіть з осудом: “І нащо він ся туда пхає, нащо воно йому?” Пригадую, як моєму землякові Іванові Макару партійна верхівка влаштувала обструкцію у його власному селі на Старосамбірщині, де односельці “засудили” молодого вчителя за те, що посмів вголос висловитися про “вільну Неньку-Україну”. “Бідний Іван” потерпів наругу від односельців, бо думав не так, як тоді було прийнято...
Чи змінилося щось у мисленні вкраїнця протягом останніх двадцяти років, сказати можна однозначно: не змінилося нічогісінько. Для теперішнього українця нинішніми “піклунами” заготовлені певні шаблони для мислення, від яких він не має права відступити, бо отримає ярлик “зрадника” чи й “розкольника”. За шаблоном, заготовленим “піклунами”, “правильний українець” мусить мати визначений погляд на певні речі, любити має визначених осіб, ненавидіти також. Ті, кого “правильний українець” зарахував до “ворогів України”, так само мають шаблони думок, поглядів та ці самі речі, любити мають також визначених осіб, зрозуміло, що інших. Коли ти думаєш ще по-інакшому, то будеш “не своїм” як для “правильних українців”, так і для “ворогів України”.
Свого часу мені випадало разом з іншими активістами закладати підмурівки нашої державності: брав участь в мітингах,  освяченнях могил Героїв, ініціативах повернення храмів УГКЦ. “Я сі в політику не бавлю”, - говорили ті, хто волів перечекати непевні часи й згодом пожинати готові плоди. Так і сталося: ті, хто “бавився в політику”, “зламавши хребет” старій системі, не змогли збудувати нову й привели до влади “фарбованих лисів”, а ті вже будували те, що самі хотіли.
Тепер мені випадає бути з активістами, котрі не можуть миритися зі станом у нашій Церкві і хочуть закласти підмурівок для очищення її від того намулу, який осів у ній після виходу з підпілля. Ті, кого я підтримую і хто мене підтримує, не думають шаблонно, вони не вписуються ані в категорію “правильних українців”, ані “ворогів України”. “Нащо тобі того, - мовив мені нещодавно знайомий. - Все одно нічого не зміниш”. Ба, так думає не лише мій знайомий, так думають більше людей. Той хоч сказав те, що думав, а є такі, що відвертаються, обходять. А як вже стане хто до розмови, то ніби здаля отак: “Я чув... чи правда, що...”. І розпитує, чи правдою є те, що “отець у церкві вповідали, аби до тотих монахів із Підгірців не їздити, бо вни є відлучені від Церкви”. “Як ти монахів боїшся, то не їдь до Підгірців, - раджу. - Але про відлучення від Церкви, то є все байки, які люблять отці вповідати тобі Йване і таким, як ти. Ти чув десь про підписання того “відлучення” папою Римським? Не чув. То про що мелеш?”
Бачу, не переконав співрозмовника, бо йому “отець вповідали” інакше. А сам Іван подумати не хоче, чи зіставити, хоча б, ситуацію; от, взяв би, приміром, церкву традиціоналістів Василя Ковпака з Рясного: була екскомуніка, було потвердження папи Римського, підпис, печатка і все. А тут? Баєчки для мирян на улюблену тему про “розкольників”. Але ж навіть дитинка, слухаючи на ніч казку, задасть те чи інше запитання. А дорослий чоловік приймає усе “на віру”, бо так “отець вповідали”.
Сьогодні такі типи людей, для котрих списки думок та уподобань укладають інші, є чи не найбільшою “національною меншиною” України. Вони часто себе величають “українськими патріотами”. Але ними вони не можуть бути, бо патріотизм - високодуховні людські почуття. Відсутність цього почуття,  відсутність власної думки й позиції - є безликістю. А безликого українця треба боятися більше, аніж будь-якого ворога: він є зброєю в руках умільців володіти чужими душами. Часто такі “піклуни” чужих душ стають душогубцями.
Василь КИРИЛИЧ