Праведне та грішне

Одна із християнських аксіом: праведники, це ті,     хто живе за Божим Законом, а грішники - ті, хто Божий Закон відкинув. Великий грішник той, хто чинить гріх під Божим покровом - у Церкві.

Йдучи нещодавно на Службу Божу до нової каплиці у Дрогобичі, вислухав слова докору зустрічного гурту, який прямував до іншого храму - церкви Спаса, що на вулиці Стрийській. “Люди йдуть до церкви, а вони в шопі моляться”, - кинула одна із жінок гурту. За мене відповіла інша жінка, уже з нашого гурту, - пані Марія: “Ісус народився у шопі, а не в палаці”.
А мені подумалося: що є для християнина багатством? Те, що в його шлунку та на його тілі, чи те, що є в його душі? Для себе я вже обрав - останнє. Чому цього не зробив раніше? - були причини. Найперша - Ісус мене кликав, але я Його не чув і не бачив. Я чув і бачив лише себе і метушню навколо себе. Не було того, хто показав би Його...
Чи кожен з нас може пригадати, про що говорив на недільній проповіді священик? Одна моя знайома на таке моє запитання відповіла: “Не пам’ятаю, про що говорив, але пригадую, що гарно говорив”. А чи кожен пригадає, коли востаннє цілком довірився священикові, бо побачив у ньому сина Божого, а свого пастиря? Один мій знайомий на подібне запитання говорив: “Та що я з глузду з’їхав, аби отцеві усі свої гріхи виповісти?”
Нещодавно один дрогобицький священик хвалився мені, що будує велику церкву, водночас, поскаржився, що весь час бракує грошей.
- А ви, отче, не давайте данини туди, “вище”, - раджу напівжартома, - то й храм швидше збудується.
- Спробуй, не дай, - мовив той. - А усе церковне, що є поза парафіями, за що буде існувати?
Про що йшлося, я чудово розумів, хоч, може, й не знав про всі церковні об’єкти “поза парафіями”. Та й не є моєю ціллю “винюхувати”, як влаштовують своє приватне життя ті, хто має дбати про наші грішні душі - усе само собою “вилазить”. Зупиниться мимо тебе шикарна автівка, подивишся - з неї зовсім молодий священик виходить. “А яке ж тоді авто у єпископа?” - мимохіть подумаєш. - “Мабуть з іменними номерами?”
Прогулюючись Трускавцем, на вулиці Річки звернеш увагу на недовершене будівництво якоїсь вишуканої споруди, за обрисами вгадуєш: буде торговий центр, або щось подібне.
- Наш отець будує, - пояснив місцевий перехожий.
Про подібні смаки теперішніх отців запитав якось у дрогобицького церковнослужителя, що має відповідальну посаду при єпархії. Запитав конкретно: для яких потреб і за які гроші у Східниці збудований, як його там називають, “єпископський палац”? Відповідь була більше, ніж лаконічною: “Ну, вони також люди, мають право на відпочинок”...
Спілкуючись із настоятелем однієї з парохій міста, я запитав, чим ще може похвалитися той, окрім того, що будує церкву, бо мало котрий не будує. З’ясувалося, що, практично, нічим.
- Але ж, отче, - кажу. - Ви є пастирем людських душ. То мусите звітувати перед Богом: скільки людей навернулося до Господа, скільки чоловіків перестали пиячити, сквернословити. Може маєте приклади зцілень через молитву, оздоровлення від недуг? Чи, може, ходять ваші парафіяни за зціленням до екстрасенсів, а за розрадою до ворожок?
Чи то отець мене не зрозумів, чи вирішив, що я його провокую, але ми попрощалися й розійшлися...
Василь КИРИЛИЧ