Повір у Нього

Слава Ісусу Христу!
Хочу викласти свою думку щодо стану нашої Церкви. Дивлячись на те, яке сьогодні хворе суспільство, я не бачу якоїсь вагомої ролі у ньому священиків. Так, я дивлюся, як випуск за випуском по закінченні духовних семінарій висвячуються нові отці. Але ж не бачу, що вони роблять, щоб навертати людей, відвертати їх від згубних звичок. На проповіді пастирі застережень ніяких не роблять, поза богослужіннями жодних наук не провадять.
Один мій знайомий якось  казав: «Церква наша міцніє, вона очищається». Але ж чим вона міцніє, коли я бачу усе навпаки? Маю кілька знайомих, що відвідують недільні Служби Божі у різних дрогобицьких храмах. Але поза церквою вони якби й не були християнами. Не проти хильнути собі, курять, матюкаються. Коли я роблю комусь з них зауваження, то їх це дратує. «Диви, яка побожна», – можуть сказати.
Якось одній моїй знайомій запропонувала піти зі мною до каплиці, що на вулиці Копистянського у Дрогобичі. «Я нічого не маю проти вашої каплиці, але туди не піду», – каже та. Як зізналася моя знайома, вона не хоче туди ходити, бо то треба бути дуже віруючою і дотримуватися усіх постів, а то для неї дуже складно. «А в церкві, до якої ти ходиш, не треба дотримуватися посту?» – питаю.
Отакі у нас християни. Хотіли би не дотримуватися посту, не сповідатися, не причащатися. То для чого тоді їм взагалі йти до церкви, щоб слухати хіба, як хор співає «Алилуя»?
Чи може людина докладно знати про стан свого здоров’я, не зробивши обстеження у лікаря? Так само й не може вона знати про стан своєї душі, не провівши розмову з Господом. Лише відкрившись Йому й довіривши усі свої помисли, людина бачитиме пустку у своїй душі й матиме можливість її заповнити. Бо інакше цю пустку може заповнити хтось інший, з лукавими помислами й підступними намірами. Тому, треба прийти до храму, вклякнути перед Всевишнім і найперше - зробити покаяння. А далі - усі наступні роки свого життя йти за Ним.
Ольга, Дрогобич