Розкольники

За свою історію Християнська Церква зазнала декілька розколів. Перший відбувся в 451 році в Халкедоні через суперечку про єдність двох природ у Христі - божої та людської.

Халкедонський розкол дав початок так званим дохалкедонським Церквам (для прикладу – Вірменська Церква). Між церквами виникли й богословські суперечки: східна дотримувалася Нікейського символу віри, згідно з яким Святий Дух походить тільки від Бога-Отця. Західна стверджувала, що походить він і від Бога-Сина. У 1054 році стався поділ християнства на Західну (Римську) церкву, яка пізніше стала зватися католицькою і Східну (Константинопольську), що стала іменуватися згодом православною. У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі від католицької відокремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католицизм і протестантизм.

Були в історії Церкви й спроби об’єднання. Наприкінці XVI ст. Київська митрополія Руської (української) православної церкви на території Речі Посполитої розірвала стосунки з Константинопольським патріархатом та об'єдналася з Апостольською Столицею за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання основних католицьких догм і збереження східної обрядовості. Унію формально й офіційно було проголошено на церковному соборі в Бересті 1596 року. Вона дала початок зародження Української Греко-Католицької Церкви.

Сьогодні УГКЦ має свою довголітню історію, вона пережила жахіття воєн, спроб зовнішнього та внутрішнього втручання в життя Церкви. За часів панування радянського режиму УГКЦ зазнала підпілля, сьогодні заговорили про її розкол.

При чому, про розкол УГКЦ можна почути від тих, хто найбільше боїться будь-яких змін у житті Церкви, а всяку ініціативу чи навіть висловлену думку про потребу духовного оновлення Церкви або пригальмовують, або стараються позбутися таких “ентузіастів” - відлучають від Церкви чи “по-доброму” відпускають до інших конфесій, аби не заважали.

Так сталося у Дрогобичі на початку 2000-х. Місцеві отці  УГКЦ тішили себе й вірних, що міцніє Церква: будуються храми, висвячуються нові священики. Насправді ж, Греко-Католицька Церква зміцнювалася лише матеріально: попри повільне будівництво храмів доволі швидко росли статки багатьох отців, духовно ж УГКЦ слабла. Нехтувалася ініціатива місцевих християн запровадити в церквах традиційні до підпілля та за часів підпілля богослужіння та елементи обрядовості. Духовні потреби християн були різними: комусь вистачало недільної Служби Божої, а хтось потребував більшого. Тому у місті утворювалися молитовні спільноти, діяв харизматичний рух. Вони потребували духовного проводу.
- Пригадую, як ми звернулися до наших отців за духовною опікою, - розповідає дрогобичанин Микола (ім’я змінено). - Потрібно утримувати священика, казали нам. Коли ми запитали, яка має бути “нагорода” священикові за те, що він додатково буде з нами проводити молитовні години, то зрозуміли, що нам це не під силу, маю на увазі фінансово. А ще ми збагнули, що для наших отців ми є незручними, бо хочемо багато молитися, хочемо це робити не формально, а перебувати у єднанні з живим Ісусом. Тоді нас це вразило, нам нелегко було виходити з лона УГКЦ, а отцям до того було якось байдуже, може навіть зітхнули з полегшенням.
Тепер Микола та його однодумці є членами одного із протестантських згромаджень. Я не міх схвалити такого рішення колишніх греко-католиків і мені було прикро бачити, як місцеве священство на друзки кололо стражденну Церкву, махнувши на братів своїх рукою: мовляв, не хочете нас слухатися, йдіть своєю дорогою.
Тоді ж з Дрогобицької та з інших семінарій, за розповіддю пана Миколи, було виключено декілька семінаристів лише за те, що ті були прихильниками харизматичного руху, підтримуваного, зрештою, папами Римськими, але чомусь неприйнятного правлячою ієрархією УГКЦ. Я не міг збагнути, у чому був гріх семінаристів, - у їх глибоких молитвах?
- Як ви не розумієте, - пояснював пан Микола. - Четверо молодих семінаристів молилися, сповнені Святим Духом. Хтось із них отримав “дар мов”, що є одним з надприродних Божих Дарів. А чи може хтось зі старшого священства спокійно пережити таке явище? Вони, одягнені в омофори, не мають таких Дарів, а молодий семінарист їх має.
Здається, я збагнув, чому теперішнє духовенство, без перебільшення, боїться проявів у свого ближнього, простого мирянина, семінариста чи священика,  Дарів Святого Духа. Бо самі їх не мають. Тому теперішня ієрархія УГКЦ уникає всяких стосунків з тими, хто прагне зберегти чистоту віри, тобто, є до глибини душі своєї християнином.
То ж чи правочинно говорити сьогодні, що до розколу в УГКЦ можуть спричинитися ті, хто має живе відношення з Богом та поклоняється у Правді й Дусі Святому? А може розкол чинять ті, хто намагається вірних упокорити собі, розганяючи “невгодних”? Коли дрогобицькі харизмати подалися до іншої конфесії, шукаючи прихистку для молитви, то інші ревні християни будуть до кінця вважати себе католиками, не йдучи однак за тими, хто розчленовує Церкву своїми єретичними поглядами та діями. Саме теперішні єретики є розкольниками Церкви, і, на жаль, багатьох ведуть за собою.

Василь КИРИЛИЧ